Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Немов би вчора вирувала Помаранчева Революція, а від її початку минуло вже пів року. У всьому світі, а тим паче в Україні не було байдужих до подій на Майдані. Мабуть, варто було б укласти спеціальну книгу-збірник, в якій помістити спогади учасників боротьби за майбутнє держави. В тому числі й супротивників, які, задурманені провладними ЗМІ, вірили в байки про американські валянки та 'наколоті апельсини'.

Хочу поділитися своїми враженнями від тих незабутніх днів і ночей. Неділя, 21 листопада 2004 року, другий тур президентських виборів. Змагаються представник демократичної, національно свідомої частини суспільства В. Ющенко і ставленик владної камарильї В. Янукович, якого підтримує Москва та переважна більшість зросійщених південно-східних регіонів України. Два Віктори, але тільки на одного з них вкаже перстом Вікторія. Соціологічні опитування і глибокий аналіз ситуації в країні віддавали перевагу Вікторові Ющенку. Та на боці його суперника – адміністративний ресурс, випробуваний вже у першому турі. Тоді десятки пасажирських поїздів привезли виборців-східняків в Галичину і ті з фальшивими відкріпними талонами їздили державним транспортом від дільниці до дільниці, віддаючи по кільканадцять разів свої голоси за провладного кандидата. Засоби масової інформації працювали тільки на Януковича, так звані технологічні кандидати-'козачки' очорнювали Ющенка. Російська православна церква відкрито агітувала за протеже Кремля, а один батюшка оповідав, що йому тричі снилася Пречиста і віщувала їхню перемогу. Перед другим туром працівників державних установ і підприємств Галичини змушували під загрозою звільнення з роботи віддавати начальству паспорти з відкріпними талонами, позбавляючи їх тим самим права голосу. Мені особисто скаржилася працівниця міліції, що їх з сином, теж працівником міліції, силують здати 10 паспортів з відкріпними талонами. Жіночка заплакала: 'Та ж на роботу в міліцію людей з кримінальним минулим не приймають навіть на посаду прибиральниці, а мене змушують віддати свій голос за злодія'. Порушень було безліч. Після виборів відомий російський політолог в передачі телеканалу RTVI, посилаючись на Глєба Павловського, оприлюднив наміри штабу провладного кандидата 'вкинути' 15 процентів голосів, а якщо цього буде мало, то усунути В. Ющенка.

Увечері '5 канал' оголосив результати екзит-полу, за якими переконливо переміг Віктор Ющенко. Але незабаром інші телеведучі подали інформацію про перевагу Януковича. В душі зароджувалося розчарування, відчай, апатія. На більшості каналів телеприслужники втішалися поразкою демократії. Несподівано на '5-му' показали Майдан Незалежності, де почали збиратися обурені кияни. Пролунали заклики виходити на майдани, центральні площі міст для захисту правди і своїх громадянських прав. Забриніла надія: невже наш добрий, покірний, терплячий народ прокинувся і спромігся стати на герць проти злих сил? Невже кияни відчули відповідальність за долю країни, столичними мешканцями якої вони є? Задзвонив телефон і схвильована молодша сестра бідкається, що її син, студент першого курсу, пластун, хоче їхати з групою товаришів до Києва: 'Я не відпущу його самого, хіба поїду з ним'. Приємно здивований рішучістю дитини, я дещо іронічно нагадав сестрі, що героями Крут були саме студенти, і порадив не заважати юним лицарям нашої доби проявити доблесть. В ту хвилю я не відчув тривоги материнського серця.

Тим часом мій син подався до іншої кімнати, з кимось розмовляв по телефону, а ми з дружиною приникли поглядами до екрана телевізора і, перемикаючи канали, спостерігали за людьми на Майдані. Згодом дружина вийшла за сином, а через мить повернулася, зупинилася якась розгублена і тихим голосом промовила: 'Юра їде до Києва, я боюся'. Тут вже і я відчув тривогу, стало трохи соромно за свою розмову з сестрою, але одночасно в грудях зародилася і заполонила душу гордість за свою дитину. Поцікавився у сина, коли і з ким він виїжджає. Юра відповів, що вже завтра з ним відправляються 12 друзів – молодих, фізично сильних хлопців, які досконало володіють прийомами бойових мистецтв.

Через два-три дні багато моїх родичів і знайомих були на Майдані: сестра із сином-пластуном Андрієм, братанич Ігор, похресник Володимир з дружиною, друзі Роман, Маркіян, Лесик, Володимир, Ігор, Олег та багато-багато інших. Рвався до Києва і я, але син просив не поспішати: 'Це не закінчиться за два-три дні. Потрібно буде поміняти втомлених людей. Готуй групу на наступний тиждень'. Щодня телефонував племінник Роман з Іспанії, розповідав, що українці там постійно мітингують, а іспанський уряд дозволив провести в Мадриді віче на підтримку Помаранчевої Революції. Сам Роман вже наступного тижня прилетів до Києва і поспішив на вируючий Хрещатик.

27 листопада син повернувся на два дні, щоб помитися, переодягнутися, відпочити і... підготуватися до штурму Адміністрації Президента. Юра приїхав, коли дружина була відсутня. Спочатку на всі мої запитання давав скупі відповіді, відмовчувався, а потім його прорвало: 'Добре, тату, слухай, але нічого не розповідай мамі. З наших хлопців сформували спеціальний загін. Посилали нас туди, де було 'жарко': перекривати доступ до Кабінету Міністрів, охороняти шляхи проходу лідерів революції, пильнувати за порядком, запобігати можливим провокаціям. В четвер увечері нам сказали, що вночі на Майдан підуть танки. Просили виявити добровольців, які в разі потреби лягли б на асфальт і своїми тілами перекрили дорогу.. Всі мої хлопці зголосилися охотниками. Проте, коли ми запропонували стати волонтерами групі львівських студентів, то з тридцяти осіб крок вперед ступили тільки троє ... Наступного тижня плануємо штурмувати Адміністрацію. Для цього мені треба придбати деяке спорядження. Якщо можеш, допоможи'. Хіба можна не пишатися такими синами? Хіба не мають гріха ті, хто говорив про оплачувану революцію?

Через вихідні син закупив все необхідне і повернувся до столиці, а я в понеділок виїхав до Києва зі своїми друзями, працівниками приватної фірми, яка здійснює у Львові пасажирські перевезення. Ця невеличка і далеко не багата фірма надала в розпорядження Помаранчевої Революції два мікроавтобуси, а десять її працівників минулий тиждень провели на Майдані. Наступного тижня транспортом фірми туди ж відправилося ще півсотні львів'ян.

Віддаючи належне молоді, слід відзначити і старше покоління 'помаранчевих' борців. Особливо мені імпонували позиція і поведінка відомих львів'ян, які у випадку поразки мали що втрачати. Насамперед, маю на увазі Романа Лубківського та Івана Вакарчука. Щодо нашої бригади, яка направилася до Києва, то до неї також входили літні, солідні люди, котрі заслуговують на окрему згадку. Серед них Павло Іванович – колишній директор великого підприємства, після інфаркту, п'ять ночей по кілька годин спав на підлозі у Народному домі та Роман Михайлович – заслужений діяч мистецтв України, залишив у Львові дружину зі своєю майже столітньою мамою. Володимир Степанович –після перелому ноги, з металевим штирем в кістці дибав, спираючись на паличку та його двоюрідний брат Маркіян – керівник приватного підприємства, після двох операцій. Ще декілька членів нашої команди, як і автор цих рядків, передпенсійного віку. Здавалося, що піднявся увесь Львів – незалежно від віку, статі, соціального становища та матеріального достатку.

А що ж Київ? Абсолютна більшість киян, починаючи від міської влади, підтримувала Революцію. Хтось особисто, інші допомагали харчами, а багато сімей віддавали приїжджим свої помешкання для відпочинку та короткого сну. Ніхто не змушував жителів столиці ділитися хлібом-сіллю чи надавати притулок. Вони рятували свою державу, хотіли бачити Україну демократичною, а не бандитською і робили це щиро, добровільно, завзято. Я пишаюся вами, кияни!.

По дорозі до Києва поцікавився, де зупинимось і чи буде змога трохи відпочити, поспати, помитися. Ті, хто вже був на Майдані від початку революції, розповіли як минулого понеділка увечері молода пара киян запропонувала поїхати до своєї домівки переночувати.

– Але ж ми приїхали на цілий тиждень.

– От і чудово, – втішилися молодята. – Не потрібно буде щовечора приїжджати сюди і шукати нових мешканців. Наша мама поставила вимогу, аби у нас щоночі відпочивали помаранчеві революціонери.

– Нас аж десять чоловік і ми якось переб'ємося в Народному Домі, – не хочемо завдавати клопоту.

– Будьте ласкаві, поїдемо, бо мама заявила, що не впустить нас додому, якщо ми повернемося самі. А місця вистачить для всіх.

Тож ми і на другий тиждень поселилися у цих добрих людей. Квартира у них невелика, трикімнатна, з маленькими коридором і кухнею. Крім згаданих трьох осіб там жив ще й маленький хлопчик, який щойно почав говорити. Хоча з нами всі розмовляли українською, легко було здогадатися, що теща і дочка російськомовні, зять – українець, бо дитина з бабусею розмовляла російською, а з нами та батьком – українською.

В наше розпорядження віддали дві кімнати. Звичайно, було тіснувато, спати довелося на підлозі, але ніхто нікому не заважав, всі встигали вчасно помитися, підголитися, поснідати та повечеряти. Сніданки і вечері готувала бабуся, хоча ми виїжджали на Майдан о восьмій ранку, а поверталися після першої вночі. Господарі категорично відмовлялися від наших спроб віддячитись за завдані клопоти, заявляючи, що це їхній вклад в боротьбу з бандитами. Отакі вони, дорогі мешканці нашої споконвічної столиці.

А Майдан тим часом кипів, вирував, скандував: 'Нас багато і нас не подолати', 'Ю-щен-ко', 'Ю-ля' та інші, народжені Революцією гасла. За вказівками лідерів штабу Ющенка багатотисячні виправи організовано переходили до Верховної Ради, до Верховного Суду чи до Адміністрації Президента, щоб висловити волю народу. Часом людей бувало так багато, що, здавалося б, яблуку ніде впасти, але ніколи не траплялося тисняви, завжди можна було вільно пройти, не виникало заторів. І повсюди світлі, прекрасні, усміхнені обличчя; надзвичайна, всезагальна ввічливість; любов до ближнього і незнайомого – це були найкращі дні в моєму житті.

Я зустрів там земляків-стриян і з ними Голову Стрийської адміністрації п. Є.Кухара, покараного Кучмою зняттям з посади за відмову фальсифікувати вибори на Стрийщині в першому турі, побачив дорогих мені львів'ян, серед яких були і депутати, і працівники виконавчих органів, і викладачі, і артисти, і спортсмени. Натрапив на молодих друзів-бадмінтоністів Віру, Андрія й Оксану і мав приємність поспілкуватися з вчителем-пенсіонером з моєї рідної Нижньої Лукавиці Миколою Івновичем Ципуком. Слава Вам, бійці Помаранчевої революції – від великого до малого.

Ще раз хочу повернутися до брехливої тези, що всенародне повстання відбувалося за американські гроші. Точно відомо, бо про це писала 'Комсомольская правда' в 1995 році, що на вибори Кучми в 1994 році Росія виділила 100 млн доларів, а на останні вибори президента України північна сусідка за деякими даними витратила 800 млн доларів. Але американських грошей не було. Ніхто в Києві не боровся проти зла за винагороду, підтвердження чому є наступний епізод. Прогулюючись наметовим містечком, я насолоджувався його спартансько-українською красою, картинами табірного побуту, вдихав димок від ватр і милувався мешканцями. Серед різних плакатів помітив і такий напис: 'Допоможіть придбати карточки поповнення рахунку, щоб зателефонувати до рідних'. Підійшовши до намету, запропонував гроші. Хлопець відповів, що грошей вони не беруть – такий принцип в наметовому містечку, – а беруть тільки продукти, карточки, теплий одяг, ковдри і т.ін. Поруч зупинилася, слухаючи нашу розмову, киянка, запитала російською, чи може і вона допомогти. Разом з нею ми купили і віддали юнакам карточки.

Щедрі кияни обдарували й нашу групу. Як ми не відмовлялися, одна наполеглива жіночка таки 'втиснула' кульок з провіантом. В торбинці було сало, цибуля, яйця та хліб. Приїхавши тієї ночі дуже пізно, коли господарі і навіть бабуся вже спали, вирішили тихенько приготувати вечерю. Надумали смажити яєчню. Коли з пательні смачно запахло салом та цибулею, почали бити яйця, але вони не витікали, бо були... вареними. Посміялися над собою, бо й справді, хіба можна було нести на Майдан, де сила-силенна народу, сирі яйця? Це ж не Івано-Франківськ!

А потім було рішення Верховного Суду про визнання результатів виборів недійсними та про призначення повторних виборів, радісний, освітлений фейєрверком Майдан, рідні, щасливі обличчя В. Ющенка, Ю. Тимошенко та інших лідерів України. Втомлені, але безмежно вдоволені та горді за свою державу, за її народ, попрощалися з гостинними господарями і вже зранку наступного дня повернулися до Львова.

«ДЗВІН», №7, 2005, ст. 100-102

Закрити